Плями, що не виводяться

 Жовтень 1845 року, с. Суботів на Чигиринщині. Саме цього місяця у колишній літній резиденції та батьківщині українського гетьмана Богдана Хмельницького з дозволу російського царату проводилися археологічні розкопки могил резиденції. Як стверджують історики, ця робота проводилися з залученням поліцейських наглядачів. На те була причина – земляки гетьмана сприймали таке дійство як глумління над своїми святинями і могли чинити опір. А мотивом для самих розкопок стали фольклорні легенди та перекази про нібито заховані тут великі скарби, що збурювало уяву російських скарбошукачів. Саме 21 жовтня того року Тарас Шевченко, вражений розповідями суботовців,  написав містерію «Великий льох». У той же період поет працював в археографічній комісії з вивчення пам’яток української старовини на посаді художника. Одна з поезій містерії – «Стоїть в селі Суботові» - в різні роки і нині багатьма цитується за всіляких обставин. Словами «Мир душі твоїй, Богдане! Не так воно стало, москалики що заздріли, то все очухрали. Могили вже розривають та грошей шукають, льохи твої розкопують та тебе ж і лають, ще й за труди не находять…» - наче ілюструються реальні, а не декларовані, українсько-російські взаємини

Минуло рівно 170 літ по тому. 13 жовтня 2015 року з повідомлення народного депутата України Ігоря Луценка довідуємося про те, що його колега Надія Савченко, більше року як заарештована російською владою з певних дутих підозрінь, власноруч написала запит до Генеральної прокуратури України щодо неупередженого розслідування вбивства журналіста О.Бузини. З самого тексту запиту не випливає мотиву цього жесту. Окремі ЗМІ трактують його як спробу стати на захист заарештованих підозрюваних по цій справі. Припустимо, що це справді так. Але з таким же успіхом можна думати, що Н. Савченко зацікавлена у неминучості справедливого покарання для затриманих. Чомусь мова йде про «розслідування суддів», яких ще взагалі й не призначено, бо саму справу до суду не передано. Уточнювати щось у самого І.Луценка, котрий опублікував зісканований запит на своїй сторінці у фейсбуці і передав його до ГПУ, не завдало б ніякого клопоту. Але автор цих рядків не вбачав потреби в цьому. Збентежило інше…

Відверто кажучи, досі не було жодного бажання щось висловлювати з приводу цього резонансного вбивства. Та коли двоє незаплямованих шанованих обранців, борців, у такий спосіб (неважливо, що насправді відстоюючи), як на мій погляд,  плямують себе цією «темою», вельми закортіло поділитися своїми міркуваннями…

Свого часу - під час навчання у Київському державному університеті ім.. Т. Шевченка -   мені довелося двічі працювати у закладах Державного музею Тараса Шевченка у Києві на посаді молодшого наукового співробітника, зарахованого на півставки з відповідною кількістю годин роботи, про що маю записи у своїй трудовій книжці. То був звичайнісінький студентський спосіб підзаробити, до чого вдавався багато хто. Але виконувати службові обов’язки належало по-справжньому. Працювати довелося спершу в літературно-меморіальному музеї, що на провулку Шевченка поблизу тодішньої площі Жовтневої Революції, а нині Майдану, так і в центральному музеї, що на бульварі Шевченка. Окрім проведення численних екскурсій, доводилися вивчати сторінки біографії Кобзаря, спогади про нього сучасників, зустрічатися і спілкуватися з багатьма шевченкознавцями… Окремі дні та місяці життя тоді зналося буквально по годинах. Життя насичене, натхнене, драматичне, нужденне і тружденне, через що було надзвичайно цікаво знайомитися з ним. Зазначу також, що тоді радянська влада робила надзвичайно багато  з метою як популяризації, так і ідологізації цієї геніальної постаті. Варто віддати цьому належне. 

А в 90-роках минулого віку, після отримання Україною незалежності, у нас з’являється книга «Вурдалак Тарас Шевченко» якогось, нікому тоді невідомого автора. Книга мала резонанс, обсяг її – всього понад сто п’ятдесят сторінок. Автор здобуває ім’я, неодноразово перевидає її тут і за кордоном, заробляючи на цьому чимало грошей. Читаючи відгуки різних людей у пресі,  брати в руки ту книгу просто не хотілося. Лише років з десять згодом, так собі - знічев’я, все ж прочитав її. Переказувати почуття, котрі викликали багато рядків з неї та її кожна сторінка, не вважаю чоловічою справою. Сприймати все, що там, наче лайном, накладено, було гидко. Адже щодо численних випадків, які той автор наводить з бажання представити поведінку і все життя Шевченка як негідні, мені відомо, що у ті дні ще робив той великий чоловік – що писав, малював, з ким зустрічався, про що думав і т.д. Які ще обставини були для нього обтяжливими, гіркими, несправедливими. Зазначу також, що викладене у цьому пасквілі, - це така мізерна і відома частина фактів, ну геть дріб’язок з того, що загалом відомо шевченкознавцям. Саме тих неоднозначних для сприйняття фактів, котрі можна по-різному трактувати, виправдовувати чи навіть осуджувати. Їх значно більше! Але дібравши їх з певною метою тим автором якраз було вчинено спробу очорнити генія. 

Якщо вже на те пішло, то у тому пасквілі навіть не було того, про що можна образно сказати - «слона, котрого не вгледіли».

Скажімо, у квітні 1838 р. царська сім’я Миколи першого взяла найпосильнішу участь у викупі Шевченка з кріпацтва. Саме за проханням поета Василя Андрійовича Жуковського царицею і було організовано лотерею, на якій розігрувався портрет Жуковського роботи Карла Брюллова (з радянських часів оригінал того портрету незмінно демонструється у тому ж Державному музеї Т.Шевченка).  Кошти, вилучені з цієї лотереї, склали левову частку суми, необхідної для викупу талановитого, але ще нічим не видатного молодого українця-кріпака (перший його «Кобзар» з десятьма творами з’явився у 1840 р.).Сам Шевченко про все те знав. При бажанні можна було б йому дорікнути за «справжнісіньку» образу, невдячність, а той підлість – за комедію «Сон», де так дошкульно описано царя і ту саму царицю, до речі, хворіючу сухотами кісток. («диво-цариця, мов та чапля меж птахами, скаче, бадьориться», «мов опеньок засушений, тонка, довгонога, та на лихо сердешнеє, хита головою»).  Що й дивуватися тій карі, яку вчинив Микола, заславши поета солдатом на десять років з власноруч написаною на указі забороною писати й малювати?! Все ж начебто справедливо. А кара могла б бути й гіршою – з кримінальним форматом і тюремним ув’язненням на довгі роки. Очевидно, якось «врятувало» ситуацію те, що до царя дійшов лиш рукопис «Сну», а не публічно десь опублікований текст сатири. І вже геть справедливими можна було б розцінити і слова сина Миколи - Олександра третього. Коли в черговий раз щодо звільнення Шевченка до нього звернулися авторитетні в державі люди, він зауважив: «Он же оскорбил мою мать». Проте врешті-решт дав дозвіл на звільнення поета.

Все так можна було б викласти, якщо не мати елементарної освіченості, за якою належить розрізняти життєві реалії і художній твір з художніми образами. Так, твір той спрямований проти царя та його системи, але ж це не документальні спогади з прямою людською образою кого б то не було. Тому на жодне виправдання кара московського царя не заслуговує. Кара - як реальна дія - застосована щодо реальної людини. Це ж не те, що заборонити опублікувати твір, якось оштрафувати автора, не обмежуючи його свободи, тощо. Замість того, щоб сказати про таке, уважний «біограф» наводить окремі факти, щоб спростувати міф про нестерпний солдатський побут Шевченка у ті роки.

Рівень бачення фактів автором «Вурдалака» далекий від того, щоб додуматися використати і оцінити появу «Сну» у навмисне дібраній канві  прикладів для очорнювання життя Кобзаря. Але саме у такий спосіб можна будь-яку людину і будь що спаплюжити. Власне, цим той самий автор і займався все своє життя, написавши згодом такі ж пасквілі і про Мазепу, і про Наполеона. І все те з таким же приватним фактажним дріб’язком, що просто смішно. Але при цьому носив себе як справжній історик-дослідник, публіцист…

На купі сторінок наводяться факти, як Шевченко випивав. Так випивав, випивав! Всім це відомо. Як випивав ще багато хто з літераторів, митців. Проте автор чомусь не повідомляє, що призвичаїв молодого українця до спиртного саме росіянин Карл Брюлов на своїх заняттях. До знаменитого художника щодня навідувалися різні вельможні гості, приносили з собою всілякі напої, тож господар щоразу гукав до столу улюбленого учня…   А ще, Шевченко кохав жінок, і вони віддавалися йому, бо був справді вродливим. Через те у молоді роки траплялися у нього сварки з Іваном Сошенком - людиною, котра вчинила дещо особливе для життя земляка-кріпака. Познайомившись з Шевченком в одну з білих петербурзьких ночей у Літньому саду, саме Сошенко увів його в коло того ж таки Брюлова, що увінчалося викупом його з кріпацтва, а згодом ділився з Тарасом своїм помешканням.  Нема у книзі й такого факту. Та чи молодому хлопцеві могло тоді бути на думці, як хтось з нас його оцінить нині?  А, скажімо, інший геній - Ф.Достоєвський був таким затятим картярем, що, бувало, не раз залишав свою сім’ю з малими дітьми без жодної копієчки, програвши все…

Який поважний історик плямувався б ретельним дослідженням такого чийогось мотлоху? Адже ж більшість з тих людей не жили з усвідомленням того, що вони такі великі, слава нації і що їм належить бути в усьому ідеальними. Вони були собі людьми, мали таке ж право на приватне життя і ніщо людське не було їм чуже.  Як вже  від такого автора вимагати об’єктивності, щоб він водночас визнав, що за життя здійснили очорнені ним люди, що створили, ким стали для своєї нації…?

Написання тієї брудноти автору було явно замало. Впродовж і першого Майдану, і другого гасав носій своєї лисини  по всіх російських телешоу з якимось патологічно захланним очорнюванням всього українського, з тим своїм хворобливим вереском і бризканням слюни. Спаплюжити рідну країну, її геніїв минулого та сучасників, її досягнення - то було однозначно самоціллю тієї особи, її самореалізацією. Здається, всім цим небіжчик сам кликав свою смерть, сам замовляв її у Бога і в людей.

Даремно оглядатися на чиєсь імовірне зауваження про те, що, мовляв, про мертвих мовиться або добре, або ніяк. А то чому?! А той автор жив з такою ж мораллю і так само поводився стосовно інших мертвих? Щодо цього пригадуються слова українського поета Бориса Олійника, сказані у поемі, присвяченій матері: «Ні, мати, смерть не списує вини. За все на світі є своя відплата й дяка. Учімось чесно і біля труни собаку називать по імені – собака!». Гадаю, що це саме той випадок, коли моральна оцінка особи та її вчинків має стати вище правової. Така теза існує у філософії права. І, якщо так зухвало – в білий день і біля її житла, чотирма кулями – ту особу знищено, то в правових діях (розслідуванні з пошуку вбивць, у судових розглядах та у вироці), належить відштовхуватися спершу від цієї оцінки. А яким «правом» на очорнювання послуговувався той автор – хто відповість? Хто в нашій державі розглянув ті його пасквілі в правовому аспекті з вимогою притягнення автора до відповідальності? А ніхто! Все «списали» на свободу слова та думки. Тобто, автору було можна видавати щось аморальне, і в цьому не вбачалося злочину, а коли його пристрелили – то вже явний кримінал. Ага! З іншого боку, як не крути, але ті видання залишаться плямою й на обличчі всього нашого суспільства. Адже ж купували, читали ті пасквілі, всерйоз дискутували...         

Допускаю, як з приводу одного з цих міркувань хтось та запитає: почекайте, то що ж, не розслідувати, не розшукувати вбивць, не судити їх? У такому випадку справедливим буде повернутися  спиною до цього питання, сплюнути і мовчки піти геть від місця, де воно прозвучало.

Навіщо славним Луценку і Савченко з-поміж усього, справді важливого для співвітчизників перейматися цією гидкою темою, не знаю. Адже є плями, котрі не виводяться…             

Автор: Тарас Колісник, журналіст,  – для «Українських реалій».

Адміністрація сайту не несе відповідальності за достовірність наведених авторами фактів. Думки і погляди авторів не завжди співпадають з позицією редакції.