Дві історії кохання на війн

НАТАЛЯ ТА БОГДАН:  "ЯКЩО ВБ'ЮТЬ, ТО НЕХАЙ ОБОХ"

Киянка Наталя та дніпропетровець-контрактник 72-ї бригади Богдан познайомилися в липні 2014 року, коли хлопець уже воював. “У мене звичайна  робота, звичайні друзі, я з війною не була нічим пов'язана, - розповідає Наталя. - Хоча ми з колегами завжди були на Майдані й активно брали участь у подіях нашої новітньої історії. Критичний момент у мене почався тоді, коли збили малайзійський "Боїнг". Я зрозуміла, що неможливо сидіти просто так, склавши руки. Так вийшло, що я познайомилася з дівчиною-волонтеркою, й вона мене дуже сильно надихнула. Вона - маленька та тендітна, їй 22 роки, і вона дуже багато робить для АТО. 

Коли збили літак, я їхала додому в таксі й розповіла таксистові, що мені соромно, оскільки я, по суті, нічого серйозного для фронту не роблю, лише морально підтримую. Наступного дня мені дзвонить цей таксист і каже: "Дівчино, от ви хотіли допомогти вчора. Якщо ще не передумали, у мене брат зараз в АТО. Вони там на передовій (у той час то було місто Тельманове), їх із "Градів" луплять, а вони без нічого. Їм потрібні каски". От із цього все і почалося".

Таксист виявився двоюрідним братом майбутнього чоловіка. Наталя, без досвіду в волонтерських справах, вирішила сама знайти каски і відправити в зону АТО, без допомоги волонтерів. "Я не думала, що каски коштують так дорого. Думала, ну десь 300 грн. Зараз піду десяток куплю. Наївна. Одна каска коштувала близько 4 тисяч гривень. Вдалося назбирати, точніше нашкребти на 4 каски: нам допомагали друзі, через інтернет нам переказали кілька тисяч гривень. Передавати каски я вирішила без посередників, напряму. От так ми і перетнулися з Богданом, але на той момент ще не близько - я відправила каски, потім були дрібні замовлення: рукавиці, наколінники, балаклави", - розповіла Наталя.

Далі стосунки перейшли на активне цілодобове спілкування по мобільному телефону. Це тривало близько трьох місяців. Воїн писав листи, сповнені любові, самотужки сплів шалик, щоб "кохана не мерзла". За розмовами він вирахував адресу, де живе Наталя, і надіслав на ту адресу квіти. І в один момент Наталя вирішила, що треба їхати до нього в зону АТО. "Я поїхала туди. Мені було дуже страшно. Я йому - ніхто, ми жодного разу не бачилися. До того ж, він молодший за мене: йому 23 роки, мені — 27. Їду в невідомість. Там війна. Страшно. Це зараз уже інше відчуття - мені там, із ним, значно безпечніше, ніж коли я тут. Думаєш — якщо вб'ють, то нехай вже разом”, - розповіла Наталя.  

Перша зустріч була казковою, як і вся історія стосунків — Богдан не втомлюється дивувати Наталю. Тоді він узяв із собою двох друзів, і вони зустріли Наталю на пероні, опустилися перед нею на коліна і подарували кожен по білій троянді, а вже потім Богдан повів її з собою.

Після півроку знайомства (в грудні 2014 року) Богдан запропонував Наталі одружитися. "Наше спілкування було таким, знаєте, таким... подорожнім — то він до мене в Київ, то я туди, в АТО. Спілкувалися наживо дуже мало, але нам вистачило, щоб зрозуміти, що любимо одне одного. Перед груднем він мені подарував обручку. Він казав: "Я така людина, не хочу ходити навколо. Ми одне одного розуміємо, у нас все добре, чому б нам не одружитися. Вік - не перешкода. Війна закінчиться, і нам не треба буде проходити цей період весілля, непотрібних турбот. Війна закінчується, ми будемо вже готова пара — будинок, діти, робота. Все, як у людей", - розповіла Наталя.

Пара одружилася в квітні 2015 року. Богдан самотужки сплів коханій білосніжну весільну шаль. "Я ніколи не хотіла весілля, білої сукні — все це було для мене неприродним. Але він каже мені: “От пройде десять років, і ти потім будеш жаліти, що в тебе не було весілля. Отже, давай ми його зіграємо і буде, як буде". Я погодилась і довірилася йому. Він, живучи на якомусь закинутому заводі в АТО, сплів мені білу шаль на весілля. Просто неймовірно, як йому таке вдалося - серед бруду плести білими нитками і не забруднити шаль", - дивується дівчина.

Тепер життя пари розділилося на той період, коли вони разом (а разом вони бувають лише тоді, коли Богдан у відпустці, або пару днів у звільненні), і в очікуванні того моменту, коли Богдан повернеться до Києва. "Тепер чекаємо на завершення війни. У нас все починається словами: "От коли закінчиться війна...". У нас тисяча планів, грандіозні розмови про те, що буде потім, але, на жаль, він контрактник, а там прописано, що зараз "особливий період", і контрактників не відправляють додому. Скільки він ще пробуде там - невідомо. Він уже служить півтора року, і надії на звільнення наразі немає", - говорить Наталя. Зараз чоловік Наталі перебуває в зоні АТО (Волноваха), і не перестає дивувати дружину приємними речами: вирізає її портрет на знайденій деревині, пише вірші, викладає любовні “повідомлення” з гільз, плете речі та прикраси.

Після повернення додому Богдан хоче піти служити в поліцію, мати власний будинок і дітей. За словами дружини, у нього немає психологічних військових травм, оскільки він знає, що його дуже люблять і чекають удома. 

АНДРІЙ ТА ОЛЯ: “ДВА ДНІ НА МІРКУВАННЯ І ТРИ ХВИЛИНИ НА ВІДПОВІДЬ”

Стосунки бійця батальйону "Донбас" Андрія та волонтерки-журналістки Олі розвивалися блискавично. "Я, напевно, вас розчарую, - каже Андрій. - Упродовж місяця ми бачилися майже три рази... але вже тоді, з першого знайомства у шпиталі, ми зрозуміли, що будемо чоловіком і дружиною... Дивно, навіть зараз".

Андрій нітиться, що в їхній історії немає "нічого такого цікавого". Авжеж, буденна справа — робити пропозицію після трьох побачень. І отримати згоду.

У лютому 2015 року його було тяжко поранено в бою в Широкиному (під Маріуполем), чоловік втратив руку. Андрій перебував на лікуванні в Київському військовому шпиталі, коли ним почала опікуватись Оля. "Зустрілися, побачив, два дні дав на міркування і три хвилини на відповідь. Дивився на годинник і розумів: буде згода. Я сам не знаю, чому я так вчинив. Але так сталося. Оля відчула те саме, але про це мені розповіла вже після вінчання", - розповів Андрій. Це сталось у травні, після трьох візитів Олі в шпиталь.

За його словами, його пропозиція і реакція майбутньої дружини були несподіванкою для них обох. Уже потім, аналізуючи, вони усвідомили, що ними нібито щось рухало, якась "вища" сила.

"Ми зовсім різні - і в політиці, і в коханні, і в житті... Вона журналістка, а я - простий підприємець. Вона шиє золотом ікони та церковне знаряддя, а я кую та варю метал. Вона сердиться, я сміюся. Вона християнка, я язичник. Ведиіст. Ми різні. Але кохання все врівноважило", - розповів солдат.

Оля - не перша дружина Андрія, але він вірить, що остання.

Зараз він перебуває на лікуванні в США. "В лютому 2015-го наша колона потрапила під сильний вогонь. Треба було витягувати хлопців і техніку з під вогню. Трохи не встиг довести справу до кінця, позаду розірвалася міна. Так і пішов із тих пір по шпиталях. Поміняв чотири, і ось тепер в Америці. Скоро додому, в рідний батальйон", - поділився солдат.

За його словами, після повернення він не буде сидіти вдома. Незважаючи на відсутність руки, Андрій планує і надалі робити все можливе для захисту держави. "Дружина нехай чекає перемоги, бо мені соромно носити статус учасника бойових дій і сидіти на плечах нашого народу. Я не приніс перемоги, не "віддячив" ворогам, і не зробив нічого корисного для держави. Треба битись і тільки битись", - каже солдат.

А кохання для нього залишається рушійною силою, заради якої варто жити.

theinsider.ua