ТОВ «ІНФОРМАЦІЙНЕ АГЕНТСТВО «УКРАЇНСЬКІ РЕАЛІЇ»
USD 26,35
EUR 30,57
UaRu
  1. Головна
  2. /
  3. Аналітика
  4. /
  5. "Очі покриті попелом": почуття провини на війні. Блог психолога

"Очі покриті попелом": почуття провини на війні. Блог психолога

495

Навіть загартованим у боях воїнами повернення до мирного життя часто дається важко

Згадую... і холоне десь у шлунку.

І хоча розум каже, що мало б холонути в душі, серці, та усвідомлюю, що шлунок першим відгукується на горе, яке важко переварити цією ненависною реальністю – реальністю втрат. Холоне і стукає у скронях від страху – Боже, не дай цьому зі мною трапитись – бачити смерть у цій поїздці. Нехай вже слухати історії втрат, але не з тими солдатами і офіцерами з військової частини, куди їду. Усвідомлення того, що я не маю можливо­­­сті вплинути бодай на щось із цього, наскільки применшують мене, дорослу жінку, до маленької дівчинки, такої розгубленої, настрашеної, десь навіть розлюченої через своє безсилля, що я починаю відчувати провину за слабкість.

Як же раділа потім, після повернення, що цього разу минуло. Всі ми, чотири жінки-психологи, повернулись живі. Всі живі були і там, на початку вересня цього року. Однак кілька днів до нашого приїзду в цьому секторі загинули за різних обставин троє. Найпарадоксальніше, що загинули ті, хто мав величезний досвід бойових дій, знали все, що потрібно для військового, навіть більше. А одному з них залишалось кілька тижнів до дембелю. Чому таке відбувається? Однозначної відповіді немає. Проте є щось, що супроводжує всі ці історії: певна байдужість до своїх потреб, готовність виконати будь-яке завдання з високим ризиком і, можливо, провина. Чому провина?

Так, нині ситуація на передовій значно спокійніша, обстріли наших позицій є, але поодинокі, та й загибель є радше випадком, а не правилом. Вже давно відомо, як воювати. Проте чи відомо, як бути тепер? Виявляється, коли повертається тиша, стає не менш боляче. Особливо, якщо це тиша невизначеності і незакінченості.

Про це страшно писати, але накласти на себе руки можуть навіть найміцніші

Не знаю напевне, чи відчувають себе маленькими хлопчиками всі ті дорослі чоловіки, до історій втрати і болю котрих мені випало доторкнутись за цей час, але практично кожен з них говорив про провину, що виникає в того, кому вдалося вижити: "Чи міг вберегти побратима, того, з ким було не страшно в бою і котрому довіряв більше, ніж собі?" "Як витримувати тих, хто не виконує своїх професійних зобов’язань як тут, в армії, так і там, у мирі?" Про провину і злість якось говорив в ефірі міцний молодий чолов’яга з бригади десантників, тієї, котра крайньою залишала Донецький аеропорт. Він, з просіченими осколками ногами і спиною, відмовився виконувати наказ залишити об’єкт, не забравши поранених. Цей солдат вирішив піти на вірний полон чи смерть до групи бойовика "Мотороли" з проханням надати першу медичну допомогу тим, хто терміново її потребував.

"Чому ти це зробив?" - запитав його радіоведучий. Чоловік задумався і подивився на мене. "Чому він це зробив?" - запитав ведучий уже мене. "Думаю, - відповіла я, - щоб потім не картати себе: "Чи все я зробив, що було в моїх силах?.." Очі чоловіка аж посвітліли. "Так", - відповів він. І склалось враження, що у його неначе попелом припорошеному погляді з’явилась надія співпричетності.

Відносно мирне життя є немирним у душі того, хто всім серцем віддавався своїй країні, був щирим, романтичним, мужнім і навіть професійним у своїй любові. Особливо небезпечними цей гнів і провина стають для тих ветеранів, хто прийняв виклик війною на самому початку - з весни 2014 року. Про це страшно писати, але накласти на себе руки можуть навіть найміцніші і, здавалося б, незламні. Їм важко знайти ще й тут сили, щоб пережити зневагу тих, заради кого вони жертвували найдорожчим - життям. І єдине, що залишається, - це написати записку з вибаченнями командирові, що йдеш до пацанів… яких постійно пам’ятаєш.

І на завершення історія, яку обговорювали з колегою.

На автобусній зупинці вона розговорилася з чоловіком, пригніченим і засмученим, котрий сидів на лавці і дивився кудись, не бачивши нікого поруч. У розмові виявилось, що йому під п’ятдесят, він демобілізований доброволець одного з батальйонів ЗСУ. Війна у Україні - вже третя для нього, після Афганістану й Іраку. Він багато що знав і розумів, коли йшов воювати. Отримавши поранення, пройшовши шпиталь, чоловік говорив про те, що хоче повернутись назад. Проте вже наступної миті сказав, що має дуже мало сил, щось з ним таке відбувається – незрозуміле для нього – і як жити далі? Колега сказала, що вона психолог і має трошки часу для розмови. Запропонувала йому обговорити з нею, що це таке. І чоловік розповів історію про загибель 23-річного юнака, котрого навчав усьому, що вмів сам. Хлопець був дуже здібним. Вони планували, що після повернення ходитимуть разом на риболовлю.

"Як Бог міг його, молодого, забрати? Чому не мене?"

Колега обережно запитала, чи він вірянин. Відповів, що так. "То ви сумніваєтесь у рішенні Бога"? На очах чоловіка виступили сльози: "Ні, не сумніваюсь. Але що ж мені робити тепер? Як жити?"

Вони поговорили, що він може використати свої знання і, наприклад, запропонувати військкомату проводити вишкіл новобранців.

Попри все, ці чоловіки знають вартість життя і справжніх цінностей, навіть якщо очі в них тимчасово покриті попелом.

Галина Циганенко Кандидат наук, Інститут соціальної та політичної психології НАПН України

bbc.com




Коментарі
Додати коментар
Ваше ім'я*
Текст повідомлення*
ТОВ «ІНФОРМАЦІЙНЕ АГЕНТСТВО «УКРАЇНСЬКІ РЕАЛІЇ»

Статті по темі

Переглянути новини за період:



Корисні новини

Всі новини

Благодійні фонди України
Благотворительный Фонд
Благотворительный фонд «Запорука»
Берегиня життя
Благодійний фонд
Кошик добра
Фонд Рената Ахметова
Благодійний фонд
Подільська громада
Щаслива дитина
Пострадавшие дети войны
Тепло Добро