ТОВ «ІНФОРМАЦІЙНЕ АГЕНТСТВО «УКРАЇНСЬКІ РЕАЛІЇ»
USD 26,35
EUR 30,57
UaRu
  1. Головна
  2. /
  3. Аналітика
  4. /
  5. Декомунізація Східної Європи: чи правильним шляхом іде Україна

Декомунізація Східної Європи: чи правильним шляхом іде Україна

508

Початок процесу декомунізації в Україні потребує уважного осмислення того, як відбувалися аналогічні процеси у країнах Східної Європи.

Чи був цей досвід успішним? І що потрібно врахувати Україні?

"Європейська правда" відкриває дискусію на цю тему і готова вислухати різні думки.

* * * * *

Як проходила "декомунізація" в країнах Центральної та Східної Європи, які з того часу вступили до ЄС? Виявляється, її просто не було.

Більшість людей, які виросли в цих країнах, не розуміють навіть суті питання: слово "декомунізація" вони сприймають як процес відсторонення від посад на держслужбі людей, які заплямували себе співпрацею зі спецслужбами режиму, що існував до 1989 року.

Цей процес відомий під назвою "люстрація", введений у Чехословаччині, щоб уникнути політично неприємного терміна "чистки".

Комуністи – геть!

У 1991 році у Чехословаччині було прийнято закон, що забороняє протягом п'яти років обіймати керівні посади в державних структурах колишнім працівникам органів держбезпеки, міліції, а також партійним функціонерам районного рівня і вище. Після розпаду країни уСловаччині цей закон припинили виконувати на практиці починаючи з 1994 року, в Чехії теж багато хто виступав проти його імплементації, у тому числі головний герой "оксамитової революції", президент Вацлав Гавел.

Гавел заявив, що люстрація "була дітищем революції, і як така вже не є необхідною". Позначався і дефіцит управлінських кадрів.

Незважаючи на це, права більшість у чеському парламенті подолала президентське вето і продовжила термін дії закону до кінця 2000 року. При цьому у 1993 році парламент скасував термін давності для "злочинів комуністичного режиму": точніше, цей строк обчислюється не з моменту вчинення злочину, а з 1990 року.

Крім того, було ухвалено закон про відкриття доступу громадян до своїх "справ", що лежали в архівах спецслужб.

У Польщі люстрація не відбулася відразу, одночасно з чеською.

Новообраний прем'єр-міністр Тадеуш Мазовецький в 1989 році заявив: "Під минулим ми підводимо жирну риску. Відповідати будемо тільки за те, що зробили, щоб витягнути Польщу з нинішньої кризи". Багато хто сприйняв це як обіцянку, що жодної люстрації не буде.

У 1992 році Сейм все ж прийняв закон про люстрацію, але конституційний суд визнав його таким, що суперечить Основному закону. Новий закон на цю ж тему з’явився у 1996 році, але момент вже було втрачено.

Відтоді відбулася зміна поколінь у політиці "природним шляхом": президент Польщі Анджей Дуда під час передвиборної кампанії підкреслював, що він перший кандидат, який прожив доросле життя вже після 1989 року.

Люстраційні закони були прийняті в Угорщині (1991, йшлося про скасування строку давності для політичних вбивств в 1944-1990 рр.) і Болгарії (1992, заборона секретарям Компартії і професорам марксизму-ленінізму займати керівні посади в навчальних закладах і в місцевих органах влади), але в обох випадках їх скасували конституційні суди.

Власне, Чехія лишається фактично єдиним прикладом "декомунізації-люстрації".

В Україні про люстрацію в 1990-х роках не могло бути й мови. А закон про люстрацію, що був прийнятий після зміни влади в минулому році і викликає масу претензій у Венеціанської комісії, не стосується радянського минулого, та й взагалі не має прецедентів у східноєвропейській практиці.

Перейменування вулиць

Те, що розуміють під "декомунізацією" у нас – перейменування вулиць, знесення пам'ятників, демонтаж мозаїк і тому подібні перетворення публічного простору – у Східній Європі, як правило, не регулювалося якимось спеціальним законом.

В Румунії, Болгарії, Польщі, балканських країнах, Угорщині все це відбувалося на підйомі масових антикомуністичних настроїв у 1989-1993 рр., робилося силами місцевих громад і не потребувало спеціального законодавчого регулювання: у місцевої влади не було зобов'язань звітувати перед вищим керівництвом про кількість перейменованих бульварів, як у сьогоднішній Україні.

Власне, в нашій країні в той самий час проходили ті самі процеси – просто вони охопили не всю країну, а лише Захід, Центр і столицю. Примусових "декомунізаційних десантів" не було.

Примітним є приклад Хорватії:

на хвилі підйому націоналістичних настроїв і сербського вторгнення на початку 1990-х там вкоренилася ідея прирівняти комунізм до ідеології сербського панування – так само, як в Україні сьогодні багато хто вважає комунізм якоюсь "проросійською" ідеєю.

Під час війни з Сербією публічний простір у хорватських містах масово "декомунізувався", спонтанно і без законодавчої зобов'язалівки: перейменовували вулиці, зносили пам'ятники. Проте досі в Загребі, наприклад, є площа ім. Тіто.

На відміну від балтійських країн і України, хорвати не заборонили комуністичну символіку – заборонена тільки фашистська. Нічого схожого на наше цензурування книг і творів мистецтва (наприклад, гучна заборона книги Сергія Жадана через серп і молот на обкладинці) немає ані Хорватії, ані в більшості інших країн Східної Європи.

Найближчий аналог чогось подібного – польський Інститут національної пам'яті (ІНП) – використовувався правоконсервативною партією "Право і справедливість" як інструмент політичної боротьби. На окремих політиків вибірково знаходили компромат в архівах, у суспільстві штучно роздмухувалась тема антикомунізму. Але в останні 5-7 років вплив Інституту значно скоротився.

Треба сказати, що у всіх країнах, де є подібні структури – Чехія, Словаччина, Литва, Естонія, Румунія – ІНП не має статусу органу державної влади, це громадська організація, яка займається розкриттям архівів і політичних справ (часто розкриваючи, щоправда, лише політично зручну інформацію).

Втім, є винятки: авторитарний проросійський уряд Віктора Орбана в Угорщині у 2010-2012 роках виступив з ініціативою, що нагадує нинішню українську "декомунізацію": урядовий комітет видав довгий список історичних осіб, які підлягають вилученню з публічних просторів.

Як і в нашому випадку, список було складено безглуздо, в ньому опинилося багато діячів, які аж ніяк не мали б там бути, а деякі яскраві представники старого режиму, навпаки, під заборону не потрапили. Результат змішаний: наприклад, тепер у Будапешті не залишилося жодного пам'ятника видатному угорському філософу-марксисту Дьордю Лукачу (порожній постамент від одного з бюстів вдалося зберегти в будівлі Архівів відкритого суспільства, заснованих Джорджем Соросом), але пам'ятник поету-анархісту Аттілі Йожефу та вулицю, названу на його честь, громадськість все ж таки відстояла.

Мешканці – проти

Деякі перейменування викликали справжню бурю протестів: так було, наприклад, зі спробами перейменування вулиць Ендре Шагварі (комуніст-підпільник, вбитий жандармами у 1944 р.) і Лео Франкеля (учасник Паризької комуни, засновник Загальної робочої партії Угорщини) в Будапешті.

Угорська "декомунізація" 2010-х – процес, що якісно відрізнявся від спонтанних дій на хвилі ентузіазму на початку 1990-х: в цьому випадку ми маємо справу з піаром пропутінського уряду.

Щось подібне відбувається в Польщі протягом останніх десяти років: праві консерватори регулярно піднімають тему "декомунізації вулиць", намагаючись заробити на цьому політичний капітал.

В середині минулого десятиліття, під час правління "Права і справедливості", польський ІНП розіслав усім місцевим органам влади список "небажаних" історичних осіб. На карті Варшави таких виявилося 47.

Але керівники профільної комісії в міській раді, які представляли праволіберальну опозицію, кілька разів делегували це питання на розгляд районних рад, які регулярно висловлювалися проти – або взагалі не виносили рішень. Головний мотив – необхідність зміни документів для всіх мешканців, що мали нещастя жити на політично неблагонадійній вулиці. Влада була готова частково компенсувати громадянам фінансові витрати, але навіть безплатно ніхто не хотів простоювати дні в чергах в різних установах (банки, господарські суди тощо).

З роками список скоротили до 16 позицій, і цього літа експерти схвалили 10 із 16.

Щоб відповідне рішення було прийнято, троє з п'яти членів депутатської комісії, які виступали проти, утрималися при голосуванні, а двоє членів "Права і справедливості" проголосували "за".

Але і цього недостатньо: незважаючи на прийняте рішення, мешканці вулиці, названої на честь бригади ім. Домбровського, яка билася в Іспанії проти Франко, цього літа організували протестну кампанію. Їхня сторінка у Facebook називається "Геть руки від бригади Домбровського" (Lapy precz od Dabrowszczaków).

В даному випадку йдеться не лише про побутові незручності, а й про принципову незгоду. Ця бригада була найбільшим з'єднанням іноземних добровольців, що воювали в Іспанії, після французів – вона налічувала понад 5 тис. осіб. Після військової поразки багато ветеранів були страчені НКВС, а Польща позбавила їх громадянства. Деякі ветерани бригади в 1944-му звільняли Париж. Її бійці посмертно стали почесними громадянами Іспанії.

Міська рада також отримала листа з проханням не перейменовувати вулицю Юліана Бруна – комуніста, міжвоєнного публіциста і літературного критика. Втім, в даному випадку обговорюється компроміс: перейменувати вулицю на честь Джордано Бруно, щоб місцевим жителям не треба було міняти документи.

Такий спосіб вирішення проблеми є досить популярним.

Так, вулицю Олександра Ковальського (діяча Компартії Польщі) перейменували на честь Олександра Ковальського (хокеїста довоєнного часу).

В такий спосіб місцева влада задовольнила політичні вимоги правих і позбавила звичайних людей клопоту. Інша вулиця змінила назву з Юліуша Рідігера (радянський розвідник) на Людвіка Рідігера (хірург).

Ще простіше, коли йдеться про дати: вийшовши на варшавську вулицю ім. 17 січня, одні згадають про дату входження радянських військ на польську столицю, інші – про повстання проти російського царя в 1863 році.

Заборона компартії

Ще один аспект "декомунізації" в сьогоднішній Україні – це заборона політичних партій і організацій, що містять "прокляте" слово в назві.

Щось схоже дійсно є в деяких країнах. Наприклад, ст. 13 польської конституції забороняє діяльність партій і організацій, в програмах яких згадується застосування тоталітарних методів і практик. Але це не заважає існуванню, наприклад, Комуністичної партії Польщі, чий статут і програма не містять жодних подібних згадок.

Комуністичні партії цілком легально існують у Словаччині, Болгарії, Румунії. Більш того, в Чехії – країні, що служить зразком для декомунізаторів, – Комуністична партія Чехії і Моравії на останніх виборах набрала 15% голосів, поліпшивши своє представництво в парламенті до 33 депутатів.

В Угорщині заборонені, як і у нас, будь-які партії зі словом "комунізм" чи спільнокореневими словами в назві. Через цей закон, прийнятий у 2012 році, Комуністична робоча партія Угорщини була змушена перейменуватися просто в Робочу партію. Однак цим її "декомунізація" і обмежилася.

Автор: Денис Горбач,

аналітик Інформаційної кампанії "Сильніші разом!"

eurointegration.com.ua




Коментарі
Додати коментар
Ваше ім'я*
Текст повідомлення*
ТОВ «ІНФОРМАЦІЙНЕ АГЕНТСТВО «УКРАЇНСЬКІ РЕАЛІЇ»

Статті по темі

Переглянути новини за період:



Корисні новини

Всі новини

Благодійні фонди України
Благотворительный Фонд
Благотворительный фонд «Запорука»
Берегиня життя
Благодійний фонд
Кошик добра
Фонд Рената Ахметова
Благодійний фонд
Подільська громада
Щаслива дитина
Пострадавшие дети войны
Тепло Добро