ТОВ «ІНФОРМАЦІЙНЕ АГЕНТСТВО «УКРАЇНСЬКІ РЕАЛІЇ»
USD 28,56
EUR 34,22
UaRu
  1. Головна
  2. /
  3. Аналітика
  4. /
  5. Про політиків минулого та комплекс меншовартост

Про політиків минулого та комплекс меншовартост

280

Коли політиків минулого можна віднести до, так би мовити, театральної школи, то керівників від економіки можна б назвати фіговолистковими: листки «входящие» й «исходящие» служили для прикриття істиної діяльності урядовців. Д. Шимків якось сказав, що установи працювали не на результат, а на процес.

Не зовсім так: працівники установ працювали саме на результат, однак результатом були не хороші дороги чи замінені труби, а суми в кишенях; і щоб саме цих результатів досягти, імітувався безкінечний процес писання й переписування паперів.


В основі цього теж лежав комплекс меншовартості, тільки витіснений із свідомості. От, до прикладу, Ю. Бойко, колишній керівник «Нафтогазу». Саме прізвище називає особливе, колоритне плем’я українців. А його носій – один із лідерів українофобства.

Довірлива сільська дитина в технікумі, під насмішки однокурсників, повірила, що українська мова – дебільна, а український народ – недолюдки? Чи обрусілі батьки вклали в голову дитини ці «ідеї»? Тут же є можливість самообману.

Людина засвоює думки про меншовартість усього українського безвідносно до себе. «Хтось» і «десь». Я нормальний, а українці загалом – дебіли. Не пускає в свідомість логічного: я теж українець, і якщо українці дебіли, то і я теж. Адже, як свідчить медицина, у нормальних людей в разі генного збою може народитися ідіот, а от в ідіотів нормальна дитина народитись практично не може (недарма неповносправним забороняють родити).

Але якщо я нормальний, значить, і рід мій весь нормальний, отже, меншовартість українців є безбожна брехня. Якщо ж я вірю в неповноцінність українців, то, значить і я, від них народжений, є неповноцінним! Але такі цілком логічні думки заважають пристосуванню до панівного народу, тому до свідомості не допускаються. Почав говорити російською – і ніби став належати до народу «великого», плюнувши на народ рідний.

Але тільки «ніби». У діях чітко видно поглиблене відчуття меншовартості. Якби Бойко відчував себе повноцінним представником повноцінної країни, ніколи б він не підписав від імені держави угоди з лижником! Шкода, та російськомовність не звільняє від меншовартості, лиш не дає усвідомити її. І колишній керівник щиро обурюється новими: «Не способны договориться!» (під час переговорів про газ). Він щиро вважає, що вміє «договориться», тобто рабськи виклянчити в пана-Росії хоч щось, віддавши за те все, чого пан забажають! І так само щиро озвучує те, що продиктували з Москви: «Народ дивиться з огидою».

Цікаво, який народ? Кремлівський? Бо одна частина народу українського воює, інша не спить і молиться ночами за синів і чоловіків, ще інша ремонтує техніку, плете сітки, шкарпетки, шиє одяг, сушить борщі, здає гроші, возить волонтерську допомогу воякам (таких, за опитуваннням «Шустер-лайф», 38%), ще інша, котра не може виїхати з зони боїв, обурюється руїнами, дехто дякує військовим, дехто ненавидить «укропів»… Але «дивитися з огидою» може тільки той, хто з теплої столичної квартири, цілком байдуже і до тих, і до тих, зневажає свою країну, бо інакше довелось би зневажати себе!


Державний службовець – це представник держави для народу. Але коли він не вірить ні в державу, ні в народ?

Відсутність державницького мислення, мислення стратегічного, перспективного – прямий наслідок зневаги до свого народу і до держави, створеної ним.


Але тому, хто не вірить у свій народ і в свою державу, жити дуже незатишно: для нього і вгорі, і внизу – пустота. І триматись йому нема за що, хіба за гроші. Що «забезпечити себе», що «обеспечить», корінь один – безпека. Та пошук безпеки через гроші часто перетворюється в манію. Коли до зневіри національної додається внутрішнє відчуття неповноцінності особистої. Воно не виводиться на табло свідомості, але змушує нагромадженням дорогих предметів ніби піднімати ціну людини. Рідкісні машини, палаци, золоті батони – все це не що інше, як протези особистості. Пшонка костюмом Цезаря прагнув доточити зросту своїй амебній сутності до масштабів історичних, та не мав уму навіть замислитись, що славлять Цезаря в історії не за те, що накрав багато! 


Насправді диктатура тупості й бандитизму була найвищим проявом меншовартості. Навіть Вілков, ніби єдиний з азаровської команди знаючий і діючий, в передвиборчих дебатах якось сказав приблизно так: і що, мовляв, що корупція? зате ми зробили те-то і те для країни. Адміністратор, може, і непоганий, але державний діяч, яким має бути міністр, ніякий. Навіть дитина зрозуміла б, що все зроблене для країни піде прахом при корупції, що воно буде розтягнене по кишенях, знекровлюючи економіку й обідняючи людей. 


Відсутність відчуття, що Україна була і буде, відсутність розуміння, що сьогодні прийняті рішення вплинуть на Україну через 20, 200, 2000 років, властива не тільки «опозиції». Іноді складається гірке до сліз враження, що в Україні про Україну думати нікому: політики борються за рейтинги, уряд бореться з кризою, творчі люди борються за самовираження… А державні службовці взагалі ніби людьми перестають бути, а перетворюються в паперову «функцію». «Нема законних механізмів»… «не відповідає нормативам»… «не входить в коло моїх обов’язків»… «відповідно до чинного законодавства»…

Слова про коло обов’язків сказав Кличко добровольцеві з «Київ-1», який просив у мера допомоги. Фукція з’їла людину! Не здолали ні противники в рингу, ні противники в парламенті, ні «Беркут», а папірці подолали. Якби людина не була з’їдена, Кличко побачив би, що його співрозмовник пішов умирати за Україну, і це теж «не входить в коло його обов’язків», але, якби доброволець не зробив цього, то Кличка донецькі «освободители» уже повісили б на ліхтарі в центрі столиці.


Усяка дія починається в голові. Якщо немає основоположного, базового усвідомлення довготривалості держави Україна, то немає стратегічного бачення розвитку держави ні в політичному, ні в економічному, ні в соціальному напрямі. А це ті три кити, на котрих тримається будь-яка держава. А в нас усвідомлення і розробку ліній розвитку замінили групами ходових слів, котрі повторювали й повторюють, часто, схоже, навіть не вдумуючись у їх сенс. Як бубонять мантри чи заклинання на вмерлих мовах.

Року з 1993 я чую мантру: «залучити іноземного інвестора», відтоді ж і плачі, що ми не створюємо для інвестора нележних умов. А в якій галузі економіки нам інвестиції найпотрібніші? Давайте визначимося з тим, а потім влаштуємо саме цій галузі зниження податків, представимо на міжнародних зустрічах готові бізнес-проекти – і інвестори знайдуться! А якщо ні – теж не горе.

Я інстинктивно вловила: в Україні потрібне все, від труб для заміни старої каналізації до електровозів для заміни зношених до небезпечного, станки для виготовлення всього того, що потрібно, різноманітні промислові установки, медичне обладнання, та навіть ті ж іграшки для дітей краще свої зробити, ніж китайські отруйні купувати, – то, якщо взятися з усіх боків, без інвесторів Україні є що виробляти, і що гарантовано матиме попит, щонайменше 50 років!

А це ж і розвиток промисловості, і робочі місця, і ріст добробуту народу. А потім один молодий економіст моє відчуття підтвердив: він розповів, що економіку Німеччини з кризи, куди глибшої, ніж наша зараз, Гітлер витяг роботою виключно на внутрішній ринок! Що мудро – те мудро навіть у лютого ворога. А ми? Мрія про інвестора – це безпредметна, диванна мрія про те, що прийде «хтось» і зробить «щось», невідомо, та й неважливо, що, але гарне, милосердне, для блага України, чи для українського народу, чи для нас особисто, головне – замість нас. Ось максимум комплексу меншовартості! Прийдіть, дядьку, зробіть, дядьку, бо в мене однаково нічого не вийде!


Найвиразніший симптом комплексу меншовартості – страх відповідальності аж до тваринного. От я почну робити, а воно не вийде – і мене покарають. А якщо не робити нічого, то погано не вийде, і карати буде ні за що. От тому чиновники наші, від міністрів починаючи, всіляко уникають відповідальності.

От тому в нас є міністерства, що працюють у режимі пожежних команд, забезпечуючи тільки повсякденну життєдіяльність промисловості ( і так 23 роки!) і прем’єри того ж способу мислення (крім Ющенка), найбільше зайняті думкою, де взяти позик, замість того, щоб думати, як заробити (подивимось на нового). А кому ж у державі думати, створювати цілком реалістичні програми розвитку в Україні збалансованої самодостатньої економіки?!

Он днями давала прес-конференцію група американських інвесторів: вони готові вкладати гроші в використання українських уже розвіданих газових родовищ! Бач, які? Щоб укласти поменше, не тратячись на розвідку, а отримати побільше. Так і є, і буде: інвестор шукатиме в Україні швидких грошей. Так, він добиратиме уже вибране, але для нього 10-20% прибутку – це джек-пот! У Європі кампанії працюють з планкою 5-7%. А в нас держава чомусь не береться освоювати родовища, а «бізнесмени» українські не хочуть займатися нічим, що не приносить «хоч би» 100% прибутку.

А будівництво житла приносить 600%! Думає у нас хтось? Та будь-що в світі, хоч блузка, хоч будинок, хоч табуретка проста тоді буде «годящим», виконуватиме своє призначення, коли всі деталі в ньому будуть пропорційні, коли рукав не буде вужчим за отвір, куди його вшивають, коли ніжки в табуретки будуть однакової довжини… А на що годиться «табуретка», де одна ніжка вшестеро довша, ніж інші три? Така табуренка не встоїть ні секунди. Така економіка приречена на нові гострі кризи, подібні кризі 2007-8 років.

Новий парламент за старим законом, новий уряд за старим кулуарним принципом, нова кров з інших держав – а хто думатиме про цілу конструкцію української економіки?

uainfo.org




Коментарі
Додати коментар
Ваше ім'я*
Текст повідомлення*
ТОВ «ІНФОРМАЦІЙНЕ АГЕНТСТВО «УКРАЇНСЬКІ РЕАЛІЇ»

Статті по темі

Переглянути новини за період:



Корисні новини

Всі новини

Благодійні фонди України
Благотворительный фонд «Запорука»
Берегиня життя
Благодійний фонд
Кошик добра
Фонд Рената Ахметова
Благодійний фонд
Подільська громада
Щаслива дитина
Пострадавшие дети войны
Тепло Добро