ТОВ «ІНФОРМАЦІЙНЕ АГЕНТСТВО «УКРАЇНСЬКІ РЕАЛІЇ»
USD 28,56
EUR 34,22
UaRu
  1. Головна
  2. /
  3. Аналітика
  4. /
  5. Старі і нові ліві партії зараз не мають підтримки тих, в чиїх інтересах вони хотіли б працювати в Україн

Старі і нові ліві партії зараз не мають підтримки тих, в чиїх інтересах вони хотіли б працювати в Україн

188

Парламентські партії в класичному розумінні цього явища переживають в У­країні явну кризу, на зміну їм прийшли блоки (Петра Порошенко і Опозиційний), фронти (Арсенія Яценюка) і об`єднання («Батьківщина» Юлії Тимошенко чи «Самопоміч» Садового).

Програми їх дуже схожі і відрізняються вони в більшості своїй тільки лідером і списком. Скидається на те, що у нас вже неможлива поява на політичному небосхилі традиційних партій - з чіткими ідеями, програмами, партійними осередками, як це відбувалося в останні парламентські цикли?

Відродження української партійної культури потребує бодай деякого зниження корупції та бодай десяти років стабільноті. Таке зниження корупції означає перехід роботи публічних інститутів від обслуговування олігархічних груп до суміщення служіння населенню і олігархам. У спроможність української держави служити своїм громадянам я не вірю. Тож, в Україні немає жодного з факторів для розвитку партій як політичних інститутів репрезентації громадян в законодавчій та виконавчій владі у найближчій перспективі (до 5 років).

Після Євромайдану проникнення олігархічних груп в державні органи, збройні сили та органи самоуправління досягло безпрецедентного рівня. Перші ж спроби реформ показали нездатність постмайданних українскьих лідерів опиратися тиску олігархів. Навіть жахи війни не змінили інстинкти та практики українських владних еліт.

Революційні цикли в Україні прискорюються і не дають жодної надії на суспільну та політико-економічну стабільність. Якщо перший революційний цикл, який вміщував період обіцянки свобод – період встанолвення олігархії – період постання авторитарного проекту – і період опору авторитаризму з боку населення і олігархів, тягся 13 років (1991-2004), то другий (2005 – 2013) вже процйшв усі періоди за вісім років.

Після піврічного вікна можливостей для України вийти з революційних циклів (березень – серпень 2014), ми вступили в нове коло історичної колії. Нового майдану слід чекати не пізніше ніж за пять років. На користь цього припущення говорить те, що і звички населення, яке звикло до кровопролиття, і занепад політичних інститутів, що забезпечують сталість розвитку, сягли небувалого рівня.

Один з таких інституів – політичні партії. Переможцями цьогорічних перегонів стали неіснуючі партії – БПП, Народний фронт, Радикальна партія і Самопоміч. Тепер не траба навіть імітувати перед людьми наявність “партії”. Достатньо імітація перед Мінюстом для реєстрації випадкового списку тимчасових попутників. Правила безпартійної гри прийняли молоді лідери з майданних мереж і громадських організацій. Фактично, симпатичні наївні молоді лідери забезпечили повернення олігархічних груп до парламенту.

Якщо Україні вдасться пережити третій Майдан, то можливості для партій повернуться. Зараз же для будь якої групи, що хоче розвинути політичну партію з чіткою ідеологією і реальною програмою суспільного та державного будівництва, потрібна змога до стратегічного терпіння.

Принцип побудови партійних блоків та об`єднань в Україні відбувається не за принципом «знизу-вгору», а навпаки - «згори-вниз», тобто «Хто платить, той і музику замовляє». Чи дозволила б Лівому проекту закріпитися надовго і не розмінювати одномоментні інтереси на посади та навколовладні кабінети відсутність розгалуженої мережі партійних осередків?

У визначенні “ліва партія” закладено два сенси:

  1. “традиційна ліва” партія, яка обстоює інтереси соціальної справедливості (зокрема до тих великих груп - класів, яких відсторонено від доступу до центрів влади та ресурсів) і визначає свою доктрину з огляду на історицистські положення різних форм марксизму, та/або

  2. “нова ліва” партія, яка вимагає реформи з огляду на врахування різного роду прав – індивідуальних прав (від прав людини до права на аборт), гендерних прав, прав меншин (включно з етнічними меншинами, гомосексуалістами тощо).

В обох випадках “ліві” відстоюють ідею справедливості і вимагають від республіки бути справою всіх, включно з тими, хто не має реальних легітимних важелів впливу на владу.

Відповідно до цього, неімітативні “ліві” партії можуть існувати лише як організації, побудовані за принципом “знизу вгору”. Визначення потреб чи то маргіналізованих класів більшості, чи то безправних меншин потребує залучення активістів саме з цих верств. У пострадянських політичних системах, де “правоохоронні органи” і “суди” не виконують свої формально артикульовані завдання, але функціонуть як ефективні групи контролю за маргіналізованими “більшинами” та “меншинами”, лівиця мусить бути чи не виключним способом представництва для всіх виключених.

Однак наш пострадянський капіталізм сильний тим, що люди з маргіналізованих груп, не співвідносять себе із “класами”, не мають досвіду солідарності за класовим принципом. Відповідно, групи лівих інтелектуалів, які вірять у ліву ідею старого та нового сповідань, перебувають у дивній постідеологічній ситуації. Фактично, спроба ідеалістів-ліваків представляти інтереси “більшин” та “меншин” не знаходить підтримки у тих, хто мав би бути зацікавлений у такому представництві. В Україні етномовні, етнокультурні та конфесійні ознаки стали важливішими та визначальнішими за “класову свідомість”. Це дозволяє владним елітам мати той стиль життя, який вони ведуть в Україні і за кородоном, та той рівень експлуатації, що є цілком прийнятним для зубожілого українського населення.

Старі і нові ліві партії зараз не мають підтримки тих, в чиїх інтересах вони хотіли б працювати в Україні. Однак лівацька риторика довгий час, зокрема між 1991 та 2012, дозволяла Соціалістичній і Комуністичній партіям обиратися в Раду і бути частиною системи політичної корупції. Їхнє існування дозволяло використовувати наївно-соціалістичні вірування сільського населення та пенсіонерів в інтересах різних груп владних еліт. Недовіра до лівої ідеї, яку вони натепер породили серед найзнедоленіших верств нашого населення, ще певний час не даватиме лівим проектам шансу на парламентську діяльність. А отже, вони не будуть цікаві фінансово-політичним групам. Парадоксально, але саме ця наявна нецікавість до лівих дає новому поколінню лівих надію на майбутнє.

Надію також дає погіршення соціально-економічної ситуації в Україні. Настають часи нової бідності, які для людей епохи консюмерізму є протиприроднім станом існування: бідність гальмує споживання, тобто заважає виконувати мало не основну рису існування сучасної людини. Кількість користувачів айфонів та планшетів у селі та малих містах скоротиться, а тих, хто переживатиме це як екзистенційну трагедію – збільшиться. Тож ліві, як і популісти, зможуть отримати голоси розсерджених громадян.

Відсутність інтересу з боку олігархів до нових лівих партій на якийсь час знизить корупційну спокусу. Спокуса бути купленими була сильна в усі часи, але в епоху споживацтва вона майже нездоланна. Тож нецікавість до лівої ідеї і нове зубожіння дарують і певний час, і нові перспективи справжнім лівим.

На минулих парламентських виборах «за бортом» залишилися крайні фланги - Свобода і КПУ, партії з більш чіткою політичною нішею, які традиційно пропонували виборцям альтернативу, ідею ... Чи можна вважати це остаточною смертю «крайніх» і «ідейних» проектів на українському електоральному полі?

І так, і ні. Комуністи і “свободівці” скомпрометували себе. Проте соціально-економічна ситуація така, що симпатії до радикальних ідеологій мають зростати.

Популярність радикальних партій в Україні робить ці партії об’єктом руйнівної уваги олігархічних груп. Тож у досить короткий час, перспектива реалізації “радикальних програм” вщухає. Лідери від національного до місцевого рівнів спочатку КПУ, а потім і ВО “Свободи” були підкорені корумпуючою силою олігархії. Ревоюційний запал радикалів щезає із першим власним мерседесом. В результаті разом з корпореальними комуністами і свободівцями, і комуністичні, і соціал-націоналістичні ідеї втратили довіру населення на певний час.

Однак пострадянський комунізм, який фактично є право-популістичною ідеологією декласованого радянського населення, і соціал-націоналізм, який є правим популізмом етнонаціоналістично налаштованого населення (через якесь непорозуміння, його ще називають “проєвропейським”), не вичерпують палітру радикальних ідеологій. Цілком імовірно, що радикальні популісти на кшталт Ляшка і далі будуть каналізувати енергію протесту частини знедолених громадян. Проте повстання із фантазматичним радикалізмом, свідками якого ми є в ЛНР та ДНР, цілком може проявитися і в інших регіонах – як з остальгічним населенням, так і націонал-патріотичним.

Українські владні еліти не розв’язували базові проблеми укранського населення надто довго. Теперішня економічна криза на тлі війни та поглиблення олігархізації робить і без того малоефективну українську державу неспроможною і виконувати прожитковий мінімум завдань, і контролювати маргіналізоване населення.

Повстання будуть наростати, але лівий радикалізм буде менш впливовий. Набагато небезпечнішим я вважаю праві радикалізми: расистський (слов’янський, загальноруський), неорадянський (де елементи радянського марксизму сплетені з православним радиклізмом) та етнонаціоналістичний радиклізми.

Постання консервативного радикалізму, ідей консервативної революції, передусім повязано із демодернізацією, яку переживають пострадянські суспільства. Лише кілька радянських міст (Москва, Петербург, Київ, Астана) зуміли знайти себе в глобалізованій мережевій культурі. Ця культура виросла на руїнах індустріального суспільства. Там же, де індустріальне суспільство не привело до продуктивних форм організації населення, постали гібридні режими надексплуатації – такі як, приміром, Донбас, Кузбас, Мангишлак і ще кілька казахських комплексів, Кривбас, Запоріжжя з прилеглими містами. Малоіндурстріалізовані регіони швидко поринули в неотрадиціоналістичні форми самоорганізації (для України це - Волинь та Галичина, Чергнігівщина, Житомирщина, Полтавщина тощо). В обох варіантах демодернізації роль зовнішнього культурного контексту зростає, сучасні індивідуальні цінності самовираження втрачають вагу. В цих умовах демодернізованого суспільства класова солідарна свідомість – відсутня і неможлива. Солідарність може бути усвідомлена на основі крові і ґрунту. Тож правий радикалізм має всі підстави для розвитку, а лівий – уділ інтелектуалів-самотників – до нового Майдану. Зрештою, і ліберальні проекти приречені на успіх лише в зоні впливу Евросоюзу.

Щоправда, демодернізація – не вирок. Моє переконання в тому, що відсутність перспектив для демократичних проектів – це привід для розумнішої роботи соціал-демократів і правих лібералів. Треба розуміти природу викликів, і відповідати на них розумними культурним та бізнесовими проектами. Відстоювання кооперативів, малих бізненсів та прекаріату має стати відповіддю на нове середньовіччя, в яке скотилася Україна і околиці. А європейська інтеграція є способом розвитку інституціональних основ ре-модернізації України.

Цей рік може стати останнім в історії Компартії України, чи покладе він кінець також і історії лівих в нашій країні? Або ж існує велика ймовірність появи нового Союзу лівих сил?

Смерть КПУ може стати приводом для виникнення справжньої комуністичної партії – справжньої як за іменем, так і за практикованою ідеологією. Щоправда, шанси на успіх у такої партії пов`язані радше із повстанським рухом на Сході України. Я не бачу ані парламентських перспектив, ані перспектив олігархічного інтересу. Натомість Захарченко і його оточення дедалі частіше вживають комуністичну риторику. Важко судити про днр-івську ідеологію з Києва, але деякі насторожуючі данні є.

Також, через рік-півтора я би очікував виникнення чергової псевдо-лівої партії, що експлуатуватиме надії збіднілого населення сходу і центру України із метою отримання великої долі голосів у Верховній Раді. Після втоми від сучасної риторики усіх відтінків “коричньового”, потяг до лівої риторики точно зявиться. І цей потяг буде використано на повну потужність власниками телеканалів Інтер, Україна та 1+1. Доки новий Майдан не запровадить пракитик націоналізації телебачення чи фізичного знищення власників великого капіталу...

Майбутнє – ліве чи праве – результат дій людей. Негатинві сценарії майбутнього – привід мислити, запобігати їм та творити нові справедливі форми політичних колективів.

Бесіду вела Євгенія Тхор

dialogs.org.ua




Коментарі
Додати коментар
Ваше ім'я*
Текст повідомлення*
ТОВ «ІНФОРМАЦІЙНЕ АГЕНТСТВО «УКРАЇНСЬКІ РЕАЛІЇ»

Статті по темі

Переглянути новини за період:



Корисні новини

Всі новини

Благодійні фонди України
Благотворительный фонд «Запорука»
Берегиня життя
Благодійний фонд
Кошик добра
Фонд Рената Ахметова
Благодійний фонд
Подільська громада
Щаслива дитина
Пострадавшие дети войны
Тепло Добро